Зв'язок між мамою і малюком у перші два-три роки його життя настільки сильний, що неможливо навіть уявити розлуку. Тим не менш, ті мами, які повністю розчинилися у своїх малюках, повинні взяти себе в руки та повернутися до соціуму, хоча б частково.
Розлучення просто необхідні, але привчати до них себе і малюка потрібно поступово, звикаючи і адаптуючись до життя нарізно. Адже після розлук обов'язково будуть зустрічі, і це окремий, дуже приємний момент. Мама двох діток, яка скоро народить третю дитину, а за сумісництвом психолог і блогер Олена Флюнт поділилася своїми думками щодо необхідності розлучень.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що не треба робити у декреті: поради дослідної мами
Осінь цього року підкралася непомітно. Ще вчора було спекотне літо і всі задихалися від спекотної задухи, привіт вагітним — ми страждали найбільше, а сьогодні пронизливий холод проникає навіть під найтепліший светр. Осінь – це такий час, коли спогади виринають з-під свідомості, не питаючи. Які спогади можуть мати майже багатодітна мама? Звісно ж, про дітей! У мам все про дітей завжди.
САМА ПОТРІБНА І КОРИСНА ІНФОРМАЦІЯ НА САЙТІ moirebenok.ua
З нами співпрацюють найкращі українські фахівці!
Я майже не пам'ятаю минулої осені. Шматочки спогадів. Вона пронеслася швидко, була бунтівна і щедра на важкі рішення. Мені потрібно було вибрати - залишатися і далі в солодкуватому тумані пролактинового полону або починати діяти у бік самореалізації. Стиснувши зуби, з переповненими грудьми молоком, я сідала в поїзд Львів-Київ, насилу стримуючи сльози. Мені чекали три довгі ночі, сповнені самотності, але обіцяючи безперервний нічний сон. Після трьох років, протягом яких не було й дня, щоб до мене уві сні не притискалася крихітна тепла грудочка, це було схоже на безумство. Мені було страшно. Вперше за довгий час я не була вагітна і не обвішана дітьми. Я була одна і їхала у «великий світ», я вступала у нове соціальне життя у новому статусі – за моєю спиною розвивався плащ із величезним написом «мама».
Очікуванням мама виховує у улюбленому немовляті справжньої людини
Тяжко було відірвати себе від ще крихітного немовля. Ще важче було усвідомлювати, наскільки складним був цей період для моєї доньки. Мама, яка біжить за першим покликом, м'які груди з найсмачнішою у світі їжею, тепло обіймів – все це зникло раптово. Не на годину, не на ніч, а на три, нескінченно довгі дні. Доросла людина знає, що буде наприкінці очікування і тому може змусити себе терпляче чекати. Діти не знають, у них немає почуття часу, вони не розуміють слів «почекай» та «скоро». Вони просто завмирають в очікуванні. І коли діти пізнають, наскільки нестерпними можуть бути ці хвилини очікування, вони втрачають свій персональний рай. Але ця та ініціація, через яку з віку у вік проходить кожен. Чеканням мама виховує у улюбленому немовляті справжньої людини.
Думаєте, жінкам, які залишають, вимушено залишають своїх дітей, бо справи, обставини, робота, чи думаєте їм легко? Думаєте вони погані мами? Знайте – вони найкращі! Тому що вони здатні подолати егоїстичні бажання не виповзати з теплого гнізда, щомиті облизуючи своє дороге потомство і вийти на полювання, щоб не померти самій і не заморити голодом своє продовження. І це зовсім не про банальну їжу. Я про тягу вгамувати емоційний голод. Мати з голодною душею залишить такими ж голодними на все життя і своїх дітей, бо їм насамперед потрібно дати уявлення про цей світ. А щоб уявити світ, треба його бачити. Потрібно вибиратися із теплого болота свого комфорту, підкорювати інші гори, наповнювати легені ароматом інших лісів, омивати душу в інших річках. Все має власну ціну. І ціна за можливість проживати своє власне життя, таким чином, даючи можливість дітям навчиться проживати своє – розлука із найдорожчим. Нехай і три дні.
Ми змогли прожити цей період так, що я навіть пам'ятаю його насилу, а значить, це було може не завжди, але легко. Ми просто звикли та адаптувалися. Я регулярно махала ручкою дітям і тікала на потяг, подумки прикидаючи, де і скільки разів я повинна буду зцідити молоко, щоб після повернення продовжити грудне вигодовування. Ми не втратили зв'язок, нас досі пов'язують міцні діадні канати. Разом із дітьми я навчилася не помічати розлуку, а знаходити у ній переваги. Немає нічого солодшого, ніж обіймати, що ввібрала в себе всі запахи столиці, маму і з азартом заглядати в її рюкзак. І немає нічого, дорожчого серцю, ніж чіпкі дитячі рученята та почуття полегшення, від того, що ти знову вдома, у своєму комфортному болоті.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Де краще ростити дитину
Коли відправляти дитину до дитячого садка: особистий досвід мами-психолога
