Адже слова, за допомогою яких ми намагаємося донести до дитини суть проблеми, далеко не випадкові, і часто самі батьки не надають їм особливого значення.
Важкий випадок
«У моєї дитини жахливий характер!», «Син зовсім некерований», «Моя дочка — справжній маніпулятор», «Наш малюк — жахливий капризуля» — з цих фраз багато батьків нерідко починають описувати проблему, що існує у стосунках із крихтою.
Здавалося б, звичайний опис. Однак саме такий спосіб осмислювати проблему часто заважає її вирішити. Цей ярлик, узагальнення щодо характеру дитини, ставить саму дитину в задані рамки, поступово вона починає все більше підтверджувати та виправдовувати свій «діагноз». Так Так, своєю нестерпною поведінкою, постійними примхами.
Батькові такі узагальнення не дозволяють бачити кожну ситуацію окремо, розбиратися в її причинах і гнучко підходити до пошуку шляхів вирішення проблеми.
Наприклад, дитина може влаштовувати істерику на вулиці, коли в неї забирають її іграшку, бо вона не може захистити свою власність, вдома — бо намагається привернути увагу батьків, у театрі чи цирку — бо втомилася і не може контролювати себе. Очевидно, що реакція на ці істерики має бути різною. У першому випадку допомогти малюкові відстояти право на свої речі, у другому — ігнорувати істерику та вчити дитину привертати увагу інакше, у третьому — дати дитині можливість відпочити та бути терплячою до неї.
Коли ж ми пояснюємо будь-яку ситуацію тим, що у малюка поганий характер, він трусик або капризуля, ми можемо лише покарати його за зовнішні ознаки поведінки і не маємо можливості розібратися з внутрішніми причинами і адекватно відреагувати на них.
Спільні уроки
«Мій син не дуже старанно вчиться. Робить уроки тільки тоді, коли я йому нагадую. Мені доводиться його постійно контролювати, хоч він уже не маленький. Мені здається, я приділяю йому достатньо уваги, але з уроками ми маємо проблеми. Усі завдання робимо разом».
Зверніть увагу на займенник. Батьківське «ми» звично чути від мам немовлят. «Ми поїли», «Ми помили щічки», — каже мама, маючи на увазі, що поїв або вмився її малюк.
Коли матусі школярів кажуть: «Ми добре вчимося», займенник «ми» ріже слух навіть нефахівцям
Почавши допомагати з домашніми завданнями першокласника, деякі батьки не можуть зупинитися аж до закінчення дитиною школи, а іноді й інституту.
Парадокс же відповідальності в тому, що поки батько не віддасть її дитині, дитина не візьме її на себе. Це замкнене коло, розірвати яке може лише батько. Зокрема, поки що малюк не відчує повною мірою, що навчання — це його особисте завдання, він не почне докладати самостійних зусиль. Звичайно, не можна одночасно взяти і відмовитися від допомоги дитині з уроками, передавати відповідальність необхідно за віком. Так, першокласник ще потребує допомоги батьків, щоб розібратися з матеріалом, до кінця початкової школи достатньо перевірити у дитини виконані уроки та пояснити важкі завдання, учень середньої школи потребує лише організаторської допомоги з боку батьків, а старшокласник повинен розглядати батька як консультанта, якому можна звернутися у пошуках необхідної інформації.
Але починається все з того, що батько внутрішньо цурається уявлення про навчання дитини як про загальносімейну проблему. І, незважаючи на власний страх, дозволяє дитині самому відчути відповідальність за свої успіхи та своє майбутнє.
Не поєднувані слова
Побачивши табличку «Консультації дитячого психолога», жінка запитала майже на бігу: «А як змусити дочку бути ближчою?» Я лише тихо перепитала: "Змусити?" І вона, посміхаючись, зупинилась і присіла.
Далі вона розповідала свою історію про дочку, яка віддалилася, про своє занепокоєння за неї та за їхні стосунки. І раз у раз у неї проскакували ті ж фрази: «примусити ділитися переживаннями», «підштовхнути до дружби з мамою», «переконати нічого не приховувати».
Як ми самі почуваємося, коли нас змушують бути ближчими, довіряти, відкривати свої почуття і розповідати все без прикрас? Напевно, кожен із нас хоч раз стикався з таким натиском. Згадайте свою реакцію! Нам хочеться відсунутись, відгородитись, а то й відповісти щось грубе нашому доброзичливцю. Справа в тому, що слова «довіра», «близькість» і «примусити», «підштовхнути» не можна. І якщо ми раз у раз думаємо і говоримо, ставлячи їх в один ряд, це означає, що все-таки насамперед нас хвилює жадоба контролю, а не очікування справжньої близькості з малюком.
Довіра — це насамперед взаємний процес. Посудіть самі: чому малюк не має до вас довіри? Можливо, ви зі свого боку також не вірите йому? Адже якщо дитина чогось недомовляє, то, напевно, робить вона це не навмисне. Швидше за все, малюк боїться контролю та засудження своїх же вчинків батьками. Тому, спробуйте подивитися на репліки очима дитини, які ви вимовляєте, і згодом не кидайтеся словами на вітер!
