Для деяких батьків стать майбутнього малюка не має значення. Вони просто раді, що в їхньому житті з'являється нова людина.
Джерело: Pixabay
Однак, деякі батьки налаштовуються на дитину певної статі і часом просто не знають, як поводитися з іншим. Тонілін Хорнінг, журналіст та молода мама описує свою історію життя. Вона ділиться зі своїми читачами безцінним досвідом, який вона набула після народження свого сина.
«Коли лікар оголосив, що у нас буде хлопчик, я була вражена. Я з дитинства мріяла про дівчинку і уявлення не мала, що робитиму з хлопчиком. Я спостерігала за тим, як поводилися хлопчики на дитячих майданчиках і в торгових центрах, і була з жахом від того, що чекало мене попереду.
А потім народився мій син, тихий хлопчик, який не бився та нікого не обсипав піском; хлопчик, який любив мелодрами зі щасливим кінцем і не втомлювався повторювати мені: "Мамо, подивися як це красиво".
Джерело: Freepik
Мені подобається його чутливість і емоційність, я хочу, щоб мій син випробував всю палітру емоцій і при цьому навчився справлятися з ними. Але іноді я замислююся, чи зробить його така емоційність щасливою?
"Мамо, вона сказала, що сьогодні не хотіла грати зі мною", - схлипував він, коли я намагалася заштовхати його в машину біля школи. Я ніколи не бачила, щоб інші діти йшли зі школи у сльозах. І тоді я задумалася: чи мала я підготувати до реалій цього жорстокого світу ще до школи?
Джерело: @instagraminfolife24
Коли він перестав плакати і ми змогли поговорити, я зрозуміла, що трапилося: його найкраща подруга вирішила недовго погратися з іншими дітьми, а потім знову повернулася до нього. Він страждав на самоті, поки мала насолоджувалася компанією інших дітей. Він чекав її, бо вона його найкращий друг. Чекав і страждав.
Наступного дня він спитав мене: «Мамо, сьогодні ми йдемо до школи?», «Ні, сьогодні ми залишаємося вдома, сьогодні субота», – відповіла я. І після цих слів мій син знову заплакав. Я була абсолютно розгублена. Після вчорашнього інциденту я щиро вважала, що тепер моя дитина ненавидить школу, а вона гірко плакала від того, що не може піти туди. Плакав він досить довго, а коли заспокоївся, ми трохи посиділи мовчки, він подивився мені у вічі, сказавши: «Дякую, мамо, плакати – це нормально. Мені вже легше. І побіг грати.
Мені іноді здається, що мій син більш емоційний за мене. І мій страх, за те, що йому розіб'ють серце, змусив мене сумніватися, чи я хороша мати. Але моя дитина показала мені, що їй комфортніше бути емоційним. Він вчить мене, як виховувати його і сам вибирає, плакати йому чи сміятися, сумувати чи радіти, а мені треба навчитися приймати його вибір. Це його життя та його емоції».
