Юла, дружина телеведучого Анатолія Анатоліча, багатодітна матуся, розповіла про те, як вони з чоловіком і трьома дітьми пережили перші дні війни, де перебувають зараз і як змінила їхня життя нова реальність.
Ваші відчуття 24.02.2022, були готові, вірили, що почнеться війна?
Ні. До війни ми не були готові від слова "зовсім". Я до останнього вірила, що в 21 столітті, в демократичному суспільстві війна — це останнє, що може статися.
У ніч перед війною ми з подружками були біля столичного бару LoggerHead. Ближче до півночі до нас приєднався мій чоловік із колегами з «Ранку з України» (вони командою ходили на прем'єру фільму). Ми провели чудово годину. І навіть жартували, що якщо почнеться війна, ми в надійному місці: бар під землею є їжа та вино. Розійшлися про першу ніч 24 лютого. І я вперше за довгу годину залишила машину аби забрати її наступного дня. А вже про п'яту ранку ми прокинулися від ударів бомб.
Ми живемо про Вишгород, у котеджному містечку. І перші удари відчули зовсім поруч. Біля нас через дорогу військова база національної гвардії і рашисти мітили і туди теж. Коли пролунав перший вибух, прокинулася старша донька Аліса. Я вже зрозуміла, що це не жарти. Доньці я сказала, що гілля впало на крышу. Вона повірила і пішла спати, але вже через 5 хвилин пролунав ще один вибух і тоді ми всі зрозуміли, що почалася війна. Далі був страшний сон у чотири дні, які ми провели у власному підвалі.
Як змінилося ваше життя та діяльність у новій реальності?
Змінилося все. Головне змінилися цінності. Зараз для кожного з нас Найголовніше – це безпека близьких. Речі, гроші, машини і все матеріальне не має жодного значення. Найцінніше — людське життя. Щодо діяльності, я довго не могла прийти до тями, як і всі українці. Була повністю розгублена. І крім новин не думала і не бачила нічого. Трохи згодом зібралася і почала допомагати і бути корисною.
Як переживає війну ваша батьківщина, діти?
Діти відчули страхи війни на собі. Вони не могли спокійно спати, незважаючи на те, що за чотири дні ми переїхали до Кагарлика, де було спокійно. Підскакували від шкірного стуку, несподіваного гуркоту дверима. Через місяць від початку війни ми переїхали до Франції, адже наші діти з садочка навчалися у французькій школі у Києві. Тому вирішили, що їм потрібно відволіктись і закінчити школу.
Так ми приїхали до маленького містечка у Франції. Тут вони активно задіяні у заходах української діаспори. Відвідують мітинги. Знаюсь всі військові пісні сьогодення. Малюють малюнки. Продають цукрову вату у вихідні, а гроші їм тато допомагає перераховувати на ЗСУ. Це невеликі гроші, але головне, що вони знають на собі, яка страшна війна і як нам потрібно перемогти і повернутися додому.
Які плани вашої батьківщини, на жаль, зірвала війна?
Ми мали багато планів. Як і в роботі, так і в житті. Вперше після народження третьої дитини ми з чоловіком планували романтичне подорож до іспанського міста Терагона. Купили квитки, забронювали готель. А також травневе подорож з дітьми до Британії, де планували відвідати місця зйомок Гаррі Поттера. Пропустили нашу Київську весну – найкращу весну у світі. У нас українців її забрали.
А найголовніше війна забрала у нас відчуття спокою. А ще вже третій рік поспіль наша середня донька Лола не може відсвяткувати свій день народження, як мріяла з друзями та гучно. Останні два роки день народження припадав на локдаун, а сьогоднішній на війну.
Українським сім'ям доводиться пристосовуватись до нової жахливої реальності. Як пояснити те, що відбувається дітям?
Наші старші дочки досить дорослі 10 і 9 років. Вони живуть у цій реальності. Чують розмови. Відчувають занепокоєння батьків. Друзів. Дивляться на телебачення. Дивитися тік струм у якому реальності теж багато, хоч на день ми їм дозволяємо 20 хв, але цього вистачає аби поринути у події. Звичайно ми багато розмовляємо. Пояснюємо деякі події та наші плани.
Де брати сили, щоб витримати та підтримати дітей?
Іншого вибору немає. Ми всі повинні бути сильними, мужніми, бо нам ще попереду підіймати країну. І нашим дітям у майбутньому теж. І впевнена, вони і ми це зробимо. Адже Україна — понад усе! Це наша батьківщина, це наша домівка, наша земля. І зараз, живучі за 2500 км ми цінуємо щодня вдома ще більше.
Плани, мрії, надії: що робитимете після нашої победи?
Я точно знаю, що не буду гаяти жодної секунди аби обійняти друзів, родичів. Ми влаштуємо велику вечірку. Ми запросимо всіх друзів аби наговоритися, надивитися один на одного. У наших дітей зараз також є мрія. Вони дуже мріють піти до своєї рідної школи. Обійняти своїх вчителів, друзів. А ще ми обов'язково гулятимемо кожного дня рідним Київом. Насолоджуватися його красою та силою. І допомагати відновлювати нашу найміцнішу і найріднішу Україну.
Завантаження ...
